Сучасна українська мова ґрунтується на основних поняттях і термінах,
серед яких – національна мова та літературна мова, норми
сучасної української літературної мови, усна та писемна форми сучасної української літературної мови. Спробуймо
розібратися в цих термінах та їх визначеннях.
Поняття національної
мови
Національна мова – це сукупність усіх граматичних форм, усіх
слів, усіх особливостей вимови і наголосу людей, що користуються українською
мовою як рідною. Необхідно зауважити, що абсолютним синонімом до терміна національна
мова є загальнонародна мова.
Національна
(загальнонародна) мова охоплює:
1) літературну
мову,
2) діалекти,
3) професійні й
соціальні жаргони,
4) фольклорні
елементи,
5) просторіччя,
6) суржик.
В літературі можна
натрапити на думку, що загальнонародної мови як такої не
існує, а є слобожанська мова, мова волинян, подолян, полтавців тощо. Якщо йти
таким шляхом, то загалом не варто визнавати факт існування єдиної національної
мови, тобто мови української нації.
Проте поняття
національної мови (чи національних мов) поширене в науковій
термінології та має не лише суспільний, а й власне лінгвістичний зміст.
Якомога ближче до
літературної мови
Крім того, варто наголосити,
що поняття національної мови не дорівнює поняттю
літературної мови (яка виконує об’єднавчу функцію), а завдяки
діалекту, жаргону, фольклоризмам, просторіччю, суржику територіальні різновиди
однієї національної мови відрізняються більшою чи меншою мірою. До прикладу
наведемо, скажімо, літературну німецьку й так звані швейцарську
німецьку, австрійську німецьку чи хоча б баварську німецьку.
І таких прикладів в
кожній мові достатньо. Якщо ти іноземець і добре знаєш літературну мову,
то це зовсім не означає, що можеш порозумітися з місцевим жителем в будь-якому
куточку країни.
Хоча така ситуація може
трапитися і навіть в тому випадку, якщо це твоя рідна мова. З власного досвіду
можу сказати, що забрівши якось на гостину до двох бабусь височенько в Карпатах,
я змогла зрозуміти їхню розмову лише завдяки знанню німецької мови. Ні, бабусі
говорили українською, точніше колоритним суржиком, де ключове слово виявилося
німецьким запозиченням. Цікаво, що в спілкуванні з нами –
студентами-практикантами з філологічного факультету столичного вишу – вони
намагалися говорити, наскільки це їм вдавалося, якомога ближче до літературної
мови. З того намагання щось та виходило: ми хоч трохи могли їх зрозуміти.
Поняття літературної
мови
Літературна мова – це загальноприйнята оброблена й удосконалена
форма національної мови, яка, виникнувши на основі одного діалекту, ввібрала в
себе виражальне багатство всіх інших діалектів, говорів і говірок та обслуговує
суспільство загалом (І.П. Ющук Українська мова, с. 14).
Літературна мова – це один із складників національної чи то
загальнонародної мови.
Літературна мова протиставляється діалектам, жаргонам,
просторіччю.
Літературна мова має бути (!), перш за все, мовою державних
установ, армії, освіти, науки, а також громадських організацій, засобів масової
інформації тощо.
Літературна мова не збігається із жодним діалектом, оскільки
вона багатша, розвиненіша й досконаліша за будь-який із них.
Літературна мова – це культурне надбання українців як нації,
важливий чинник єдності народу та його духовного розвитку.
Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо
закріпленої форми загальнонародної мови і в усній чи писемній формах обслуговує
культурне життя нації.
Літературна мова – відшліфована форма національної мови, що має
певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні.
Норми літературної мови
Норма літературної мови – це сукупність мовних одиниць різних рівнів
(фонетичних, лексичних, акцентуаційних, граматичних, стилістичних), поєднуваних
у висловлювання за правилами, прийнятими в суспільстві.
Норми літературної мови мають синонімічні назви, як-от: літературні
норми сучасної української мови чи то норми сучасної
української літературної мови. Навколо цих норм упродовж десятиліть триває
суперечка про шляхи їх розвитку. У цій суперечці мові дається оцінка за
допомогою таких мовних критеріїв, як-от: європейськість та народність
(простонародність), зрозумілість та незрозумілість, інтелектуальність та
примітивність, архаїчність та модерність тощо. Зрозуміло, що за такими оцінками
мови проглядається, перш за все, суб’єктивність мовця, зокрема: якою
мовою він виховувався, якою мовою здобував освіту, які були мовно-літературні
стандарти в його практиці, яка сфера діяльності переважала.
Інакше кажучи,
ставлення мовця до літературної мови, зокрема до норм
сучасної української літературної мови визначається соціальним,
культурним та культурологічним рівнем його розвитку як особистості.
Кілька аргументів проти
нівелювання норм літературної мови
Часто-густо можна
почути: «Яка різниця, як ти говориш?» чи «Хіба не однаково, як я говорю?».
Так-от, шановний
віртуальний мовцю, моя відповідь: ні, не однаково, більше того – зовсім не
однаково.
Мене захоплює чи навіть
зачаровує мова людини, добре внормована й пересипана різноманітним мовним
багатством – фразеологічними зворотами, лексичними засобами, стилістичною грою
зі словом, інтонаційно відтіненими фразами. Натомість за недбалою мовою з
вульгаризмами, жаргонізмами, лексичними та граматичними покручами, недолугими
реченнями, що не викликають жодних позитивних емоцій, проглядається образ
неосвіченого й некультурного мовця, спілкування з яким геть не приваблює лише з
цієї однієї причини.
Так, нівелювати норми
сучасної української літературної мови не можна, проте часто-густо
мовець їх просто не знає. А ось тут виходимо на таку банальну істину: мову
вивчаємо впродовж усього життя. Освіченість як ознака мовця передбачає
вироблення в нього постійної праці над вдосконаленням власної літературної
мови, шліфуванням вимови, збагаченням словника, активним використанням
граматичної стилістики.
Мовна норма – це
основна ознака літературної мови. Детальніше про види норм сучасної
української літературної мови поговоримо в наступному матеріалі.
Перейдімо до ознак літературної мови.
Ознаки літературної
мови
Основними ознаками літературної мови вчені називають:
1) наддіалектний
характер;
2) літературні норми;
3) розгалужена система
функціональних (функційних) стилів.
Форми літературної мови
Сучасна українська
літературна мова функціонує у двох формах, зокрема:
Усна форма літературної мови – первинна, що
характеризується більшою довільністю в дотриманні літературної норми, певними
вільностями в побудові висловлювань.
Перевага усної форми
літературної мови – повніше,
ніж писемна, відбиває всі закономірності мови. Тож в процесі вивчення мови
потрібно орієнтуватися насамперед на усну її форму.
Недоліки усної форми
літературної мови – більше довільності в дотриманні літературної норми,
а також певні вільності в побудові висловлювань.
Писемна форма літературної мови – вторинна, що
виникла й ґрунтується на усній мові.
Перевага писемної форми
літературної мови – більш
регламентована і менш терпима до будь-яких відхилень від норми.
Недолік писемної форми
літературної мови – в деяких
випадках може спотворювати справжнє звучання окремих мовних одиниць внаслідок
недосконалості буквеного позначення звуків на письмі.
Отже, сучасна
українська літературна мова входить до
складу національної мови української нації, є
загальноприйнятою й удосконаленою її формою, визначається та регулюється мовними
нормами, а також побутує в усній та писемній формах.
Немає коментарів:
Дописати коментар