субота, 10 січня 2015 р.

Невідомий Сергій Параджанов

 
 Січень надзвичайно багатий на дні народження відомих людей, які відіграли значну роль у культурному житті України. Петро Гулак-Артемовський, Василь Стус, Василь Симоненко, Олександр Ковінька, Всеволод Нестайко. А 09  січня народився Сергій Йосипович Параджанов — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР і ВРСР (з 1990 р.), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991 р., посмертно).
Коли ми згадуємо Параджанова, то найперше, що приходить на думку, це легендарний кінофільм «Тіні забутих предків», який підкорив не одну країну. Але мало хто знає (та і для мене це стало в деякій мірі відкриттям), що Параджанов був ще й художником. На професійному рівні він працював з технікою колажу, асамбляжу, реді-мейду, перформансу, графічного малюнка, виготовляв ляльки та декорував предмети одягу. Все це він робив і задовго до свого ув’язнення, і під час та після нього.

Він любив дивувати своєю епатажною поведінкою — одних це захоплювало, у інших викликало обурення. І лише близьким друзям вдавалося розрізнити, де ж закінчується реальність і починається вигадка. Перебуваючи у в’язниці, він, попри глузування оточуючих, створював із підібраного непотребу невеликі колажі й відправляв у листах до своїх друзів. Це захоплення з’явилося у нього ще за київського періоду життя, але лише з часом параджанівські колажі було визнано оригінальними та цілком досконалими мистецькими творами. 
Він часто дарував свої витвори товаришам по ув’язненню, а ті відправляли їх своїм близьким. Якось зробив з мішковини плащаницю з біблійними сюжетами для свого померлого співкамерника — зараз вона зберігається в єреванському музеї. 
«Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника, - пишуть Дарина Венглінська та Марія Скоблікова у статті «Нездіснена мрія Сергія Параджанова». -  Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт. На думку Р. Ширамана, “у колажах Параджанова більше кінематографу, ніж в багатьох справжніх кінофільмах”. Такий погляд допомагає зрозуміти любов Сергія до цього виду мистецтва впродовж усього творчого життя. Матеріалом для колажів ставало все, що потрапляло художнику на очі: папір, газети, скло, сухі квіти або листя, жерстяні коробки з малюнками, картини, порцелянові рамочки, лампи, свічники, пір’я, ґудзики, дроти, мереживо, уламки окулярів, циферблати, фрагменти коштовного посуду.

Так, у колажі “Розбитий сервіз із портретом донатора” змішані з намистинками різнобарвні порцелянові уламки, створюючи візерунок у вигляді мушлі, переливаються і виблискують чарівним багатством відтінків. А глибина насиченого кольору, яку можна порівняти лише з блакиттю неба, вражає незрівнянною красою у колажі “Півники”. Квіти виготовлені з уламків скла — блакитних, білих, прозорих. Вони викликають враження надзвичайної тендітності, крихкості та швидкоплинності. Поруч з півниками Параджанов прикріплює флакон парфумів — нагадування того, що скляні квіти теж мають запах.

Сергій Параджанов звертався і до класичних зразків всесвітнього мистецтва, які в його інтерпретації набували інших якостей. Ось і “Джоконда” Леонардо да Вінчі одержала в його творах нове життя. Цей образ був художникові дуже близьким, він навіть жартував, що лише Мона Ліза завжди буде на нього чекати та оплакувати після смерті. Радянські критики були обурені зазіханнями Параджанова на класичний взірець, та сам він з гумором сприймав звинувачення у спотворенні шедевру і з притаманною йому безпосередністю пояснював: “Нічого я з нею на зробив. Я просто дав своєму небожеві три карбованці, і він купив мені репродукції. Я їх розрізав, дещо склеїв, дещо додав. А ваша Джоконда висить у Луврі. Ціла й неушкоджена. Можете піти і перевірити!”.
У багатьох творах майстра криється потаємний зміст автобіографічного характеру, що відкривається лише досвідченому глядачеві. Так, невеличка робота “Мати в хутрі”, де біля труни зображено жінку у короткій темній шубці, сповнена завуальованого драматизму. Цей колаж нагадував посвяченим давню історію про родинну коштовність — цінну шубу, яку ховали під час кожного обшуку і, звісно, ніколи не одягали. І тільки трагічна подія — смерть батька — стала тим єдиним днем, коли мати Сергія, нарешті, одягла її, але... за довгі роки “переховування” сімейна реліквія перетворилася на лахміття.
Особливою любов’ю пройнято колажі, присвячені найближчим людям — єдиному сину та коханій дружині, красуні Світлані Щербатюк. С. Параджанов тактовно поєднує у своїй роботі “Нам сімнадцять років” (1970-і рр.) дві фотокартки, де він і Світлана — сімнадцятирічні. Логічним продовженням цієї теми сприймається робота “Локон сина”, хоча хронологічно вона створена значно раніше. Як найдорожча святиня зберігається в рамочці дитячий локон, а пообіч ті ж самі, тільки зменшені, фотографії юних батьків.
Окрім колажів, у творчому доробку митця є й інші речі: чудові ляльки, шикарно оздоблені дамські капелюхи — ностальгія за незіграними ролями грузинської акторки Нати Вачнадзе. Одна з ляльок — автопортрет художника, втілення утопічної мрїї про свободу в особистому та творчому житті, звідси і назва — “Параджанов у раю”. Інша присвячена коханій жінці В. Маяковського — Лілі Брік, що відіграла значну роль в долі Параджанова. Саме вона переконала Луї Арагона поклопотатися за Сергія Параджанова перед вищим керівництвом СРСР, завдяки чому його звільнили на рік раніше. Впродовж всього життя Ліля і Сергій залишалися друзями.
Позбавлений можливості знімати фільми (адже після ув’язнення Параджанов опинився поза законом), геніальний художник довгий час рятувався створенням колажів. “За гратами життя моє мало якийсь сенс, це була реальність, яку треба було подолати. Моє нинішнє життя не має сенсу”.
Визнання Параджанова-художника відбулося значно пізніше, ніж визнання його режисерського таланту. Тільки у 1988 р. пройшла його перша персональна виставка у Музеї народного вірменського мистецтва, яка засвідчила широкий громадський інтерес до творчості майстра, що сприяло рішенню відкрити окремий музей, присвячений творчості Параджанова. За рішенням уряду він був заснований у цьому ж році, але офіційного відкриття (1991 р.) художник, на жаль, не дочекався. До колекції увійшли: майже весь інтер’єр тифліського будинку, де жив Параджанов; особисті речі; листи; а головне — колажі, більшість з яких подарована музею друзями. Все це по крихтах зібрав близький друг С. Параджанова, нинішній директор музею Завен Саркісян. За сімнадцять років виставка колажів демонструвалася майже у п’ятдесяти країнах світу. Серед них — Греція, Росія, Японія, Китай, Франція, а взимку-навесні 2008 року її було представлено у Національному художньому музеї України

КОЛАЖІ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА



ЦІКАВІ ФАКТИ З ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ПАРАДЖАНОВА

Ø  2004 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
Ø  На честь Маестро названа зірка.
Ø  В одній з колоній Параджанов відкрив школу живопису.
Ø  Також у в'язниці Параджанов зробив букет із колючого дроту і своїх шкарпеток. Його він послав Лілії Брік. Ліія ж в свою чергу поставила цікавий букет у вазу подаровану Маяковським.
Ø  Одного разу Параджанов подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка надіслала йому у в'язницю торта.
Ø  Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу -  так і став підмітати - «з вогником».


Ø  Іноді на тюремному дворі вигадник знаходив і 
справжні квіти, викинуті кимось. З них він робив гербарії і відправляв своїм друзям. А з кришок від молочних пляшок артист «карбував» «талери Параджанова». Для цього він придумав свій спосіб гравіювання фольги цвяхом і наносив на них зображення Пушкіна, Гоголя і Петра I. Кажуть, пару таких виробів навіть відправляли на психіатричну експертизу, але відповідь у в'язницю прийшла коротка: «Талановитий, дуже». Через роки один «талер» попався Федеріко Фелліні - геніальний італієць оцінив винахідливість Параджанова і відлив з медальйона срібну медаль. Нею нагороджують переможців кінофестивалю в італійському місті Ріміні.

Ø  Сергій Параджанов був у дружніх стосунках з Володимиром Висоцьким. Якось співак приїхав відвідати приятеля, і той побачив на шиї Висоцького «миколаївський» карбованець на товстому срібному ланцюзі. Побачивши таку нехитру прикрасу, Параджанов розвів руками і попрямував до свого буфету. Звідти він дістав гарну зірку ручної роботи, оброблену малахітом і діамантами. «Уже й не пам'ятаю, звідки це у мене, але я думаю, що зірка зайняла своє гідне місце», - сказав Параджанов і повісив коштовність на шию Висоцькому замість старого карбованця. Виявилося, ця зірка - одна з найвищих нагород Османської імперії.
Ø  Режисера Сергія Параджанова завжди називали епатажним і чекали від нього якихось витівок. І він щосили «чудив» - наприклад, для зйомок фільму «Тіні забутих предків» пофарбував скелі під Косовом (Україна) синькою. На думку режисера, такий пейзаж виглядав набагато цікавіше оригіналу, та й з зеленим листям камені красиво контрастували. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще багато років залишалися синіми.
Ø   Мирослав Скорик, композитор, який написав музику до кінофільму «Тіні забутих предків згадував: «Гуцулів навіть возили до Києва, записували їх у павільйоні. Таких звукозаписів доти не було. І навіть тепер не можна знайти… А ще пам’ятаю, як нам треба було записати трембіти… Просто неба це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва… Причому інструменти везли у пасажирському салоні».



НЕЗАБУТНЯ МЕЛОДІЯ З ФІЛЬМУ 

Ø  Фільм «Тіні забутих предків» отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

ФІЛЬМ "ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ"

Ø  У жовтні 2013 року в прокат вийшов фільм «Параджанов» — український біографічний фільм про знаменитого вірмено-українського кінорежисера Сергія Параджанова. Режисерами виступили Олена Фетісова та Серж Аведікян. Аведікян зіграв також головну роль. Фільм знятий у копродукції України, Франції, Грузії та Вірменії за підтримки Державного агентства України з питань кіно, ARTE FRANCE, Грузинського та Вірменського Національних кіноцентрів. Бюджет стрічки склав майже 2 мільйони євро. Зйомки велися у Франції, Україні (зокрема у Дрогобицькій виправній колонії), Вірменії та Грузії.
Прем'єра фільму відбулася 4 липня 2013 на кінофестивалі в Карлових Варах. 
На Одеському міжнародному кінофестивалі в цьому ж році фільм отримав приз «Золотий Дюк» як найкращий український повнометражний фільм.
«Параджанов» був висунутий від України на премію «Оскар» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».
ТРЕЙЛЕР ДО ФІЛЬМУ "ПАРАДЖАНОВ"

Немає коментарів:

Дописати коментар