Лицар залізних строф

Євген Маланюк – поет і борець, який у деталях передбачив нинішню московську навалу

 Видатний земляк,  український поет Євген Маланюк (1897-1968), якого називають «лицарем залізних строф» все життя боровся за волю України, боровся «стилетом і стилосом» проти наїзників, що плюндрували нашу землю і Маланюкову  «Степову Елладу». Читаючи поезії Є.Маланюка, відчуваєш те, що він нині з нами, бере  активну участь, як офіцер української армії в АТО, чуєш його заклик на смерть стати проти північного агресора, що вторгся на нашу землю.

Детальніше - в статті І.Федика на сайті "Вголос"  http://vgolos.com.ua/blogs/lytsar_zaliznyh_strof_154501.html

Друге посланіє

В повітрі мла і смертний одур.

Охляле сонце, як сліпе.

Це спалену твою свободу

І напівмертвого тебе,

Народе мій, вітаю словом

Під небом, від пожеж багровим,

Під гуркоти чужих гармат,

Коли мордує брата брат,

Коли пророцтва найлютіші

Оце сповняються навбач,

Коли скупі перерви тиші

Невтішний роздирає плач.

Потрібен пломінь Єремії,

Та, ненароджений, він згас.

Крутіж лихої веремії

Поніс у вир смертельний нас.

І несемося, як билини,

Понад румовищем руїни,

Аж поки сіркою й вогнем

Нас згубний подих не здмухне.

Внизу ж — твоє безформне тіло

Звивається під градом кар:

В чужій руці — безкрила сила,

В своїй — безсилля і тягар.

Роздріблене дощенту крушить

Закон життя. І де ж — вогню

На вожденят вошині душі,

На лицедіїв метушню,

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради,

На віковий коловорот

Хохлацьких охів і глупот?

Актор чужі мавпує міни,

Крутій відсотки тне з легенд,

Нащадний дурень рота слинить —

І всіх їх продає агент.

Ця зоологія убога

Все застує. А збоку десь

Гірким сміється сміхом Гоголь —

“З самих себе-бо смієтесь” —

І корчить постать вовкулачу,

І тане сміх у пеклі плачу,

І він зникає. І дарма

Сурмить Шевченкова сурма.

Бо і трибун грамофоновий,

І рідномовний графоман

Лиш про “недолю” й “чорні брови”

Вискиглюватимуть пеан.

В тім ярмарку все творче гине,

Задушується все живе,

Все вічне робиться хвилинне,

Й стає живучим неживе.

І мертві душі бенкетують,

Защеплюючи, як отрую,

Ледачу кров, духовий гній

Всім паростям ієрархій.

Герой доби встає в цій аврі

Космічних бур, космічних гроз,

Як спраглий містечкових лаврів

Здрібнілий мікромалорос.

Народе мій, оцей непотріб

Ти за які гріхи придбав?

Чи недівоча пристрасть Мотрі?

Мазепи спізнена доба?

Чи за перебіг надто сковзький

Двірської служби Розумовських?

Чи вбогість життєвих спонук

Поганих внуків і онук?

І з того гойного врожаю

Вже півстоліття п’ємо жах:

Доба нам обжинки справляє

На наших душах і тілах.

Та ти — не виграшка природи,

Не примха лиш земних стихій —

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні недаром,

Твій чорний рай зняли пожаром

І пломінь слупами росте,

Сполучуючи з небом степ.

І небо сходить на країну

Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,

Крізь дим руїни —

Україну

Новий узріє чоловік.

30.VI.1944

Євген Маланюк