8 січня цього
року йому б виповнилося 80. Василя Симоненка важко уявити старим. Він не встиг
ані зістаритися, ані навіть «подорослішати» до першої сивини. Передрікаючи собі
смерть у 30 років, Симоненко пішов із життя в 28…
Не
докорю ніколи і нікому,
Хіба
на себе інколи позлюсь,
Що
в двадцять літ в моєму серці втома,
Що
в тридцять – смерті в очі подивлюсь.
В.Симоненко : «Що я можу
сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться
бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б
мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я
не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію
і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу
смерть. Найбільше боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».
Двадцять вісім
земних його літ вмістили так багато доброго і злого. Він прагнув зігріти
людські душі. Тому й згорів, як метеор.
Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть.
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.
Був гострий і
лагідний, добрий і гнівний, веселий і сумний, юний і мудрий. Він був жартун і
шибеник, філософ і поет. Прозора простота його віршів причаровувала й
причаровує.
Світ
який – мереживо казкове!
Світ
який – ні краю, ні кінця!
Зорі
й трави, мрево світанкове,
Магія
коханого лиця,
Світе
мій, гучний, мільйонноокий,
Пристрасний,
збурунений, німий,
Ніжний
і ласкавий, і жорстокий,
Дай
мені свій простір і неспокій,
Сонцем
душу жадібну налий!
Дай
мені у думку динаміту,
Дай
мені любові, дай добра,
Гуркочи
у долю мою, світе,
Хвилями
прадавнього Дніпра.
Не
шкодуй добра мені, людині,
Щастя
не жалій моїм літам –
Все
одно ті скарби по краплині
Я
тобі закохано віддам.
Він прожив
коротке, мов спалах блискавки, життя, ясне і чисте. Усього 28 прожитих років —
це так безжально мало! Але любов, перелита в поетичне, палке і ніжне, слово, і
сьогодні бринить в кожному українському серці.
Більше про поета можна прочитати тут:
Немає коментарів:
Дописати коментар